RSS-материал

Лекція 3. Макроекономічна нестабільність

1.       Циклічний характер економічного розвитку.

2.       Безробіття: сутність, види та соціально-економічні наслідки.

3.       Інфляція: її причини, види та наслідки.

1. Циклічний характер економічного розвитку

Загальне уявлення про макроекономічну динаміку дає дослідження економічних (ділових) циклів. Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад фактичного ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.

 

Графік фаз економічного циклу

Рис. 3.1. Графік фаз економічного циклу

Економічний цикл характеризується періодичним зростанням та падінням ділової активності, яке проявляється у формі невідповідності взаємопов’язаних показників – темпу економічного зростання, інфляції, рівня безробіття. В загальному вигляді економічний цикл – це результат коливання різних показників економічної активності (темпів зростання ВВП, загального обсягу продажів, загального рівня цін, рівня безробіття, завантаження виробничих потужностей тощо).

В ідеальній економіці реальний ВВП зростав би швидкими, сталими темпами, рівень цін залишався б незмінним або ж зростав досить повільно. У результаті інфляція та безробіття були б незначними.

Проте досвід свідчить: економічні умови ніколи не залишаються сталими – піднесення прокладає шлях до спаду. В роки спаду ВВП, зайнятість та реальні доходи населення падають, прибутки зменшуються, люди втрачають роботу. Невдовзі знову починається пожвавлення. Цей етап характеризується підвищенням життєвого рівня. Але за піком настає новий спад економіки.

Зростання і падіння обсягів виробництва, цін, процентних ставок і зайнятості складають діловий цикл, що є характерною рисою ринкової економіки.

Причинами циклічності можуть бути:

–    технічні нововведення (НТР);

–    політичні й випадкові події (наприклад, війни, “перебудова” в СРСР та перехідний період у нових незалежних державах);

–    зміни в кредитно-грошовій політиці (коливання обсягів грошової маси);

–    нестача національних інвестицій;

–    зміни цін на нафту, газ та інші види сировини тощо.

У макроекономіці не існує цілісної теорії економічного циклу, й економісти різних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість із них вважають, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості і виробництва. Річ у тім, що в економіці, яка орієнтована на ринок, сектор фірм виробляє товари й надає послуги лише тоді, коли на них пред’явлено достатній сукупний попит.

Якщо ж цей сукупний попит недостатній, то сектору фірм невигідно виробляти товари та послуги у великому обсязі, і тому ВВП скорочується. При вищому рівні сукупних витрат сектор фірм, збільшуючи обсяги виробництва, отримуватиме прибуток, і ВВП зростатиме. Окремі економічні цикли суттєво різняться між собою за тривалістю та інтенсивністю, проте всі вони складаються з одних і тих самих фаз.

При цьому циклічно змінюються обсяг випуску, рівні зайнятості, безробіття, інфляції, процентної ставки, обсяг грошової маси тощо. Проте основними індикаторами фази циклу служать:

–    рівень зайнятості;

–    рівень безробіття;

–    обсяг випуску.

Фактичний обсяг випуску коливається при цьому навколо потенційного рівня ВВП, під яким розуміється реальний ВВП в умовах повної зайнятості ресурсів. Він опускається нижче цієї позначки під час спаду, потім поступово повертається до неї, а інколи навіть перевищує цей рівень під час чергового підйому економіки. Коливання фактичного обсягу ВВП навколо потенційного характеризується показником, який має назву “розрив ВВП”.

Розрив ВВП =  Розрив ВВП (3.1), де

ВВПф – фактичний ВВП;

ВВПп – потенційний ВВП.

Коли ВВПф менший за ВВПп, ідеться про відставання ВВП – це обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне використання свого виробничого потенціалу.

Табл. 3.1.

Фази економічних циклів

Фаза циклу

Економічна сутність

ПІК

В економіці спостерігається повна зайнятість, і виробництво працює на повну потужність. Рівень цін має тенденцію до підвищення, а зростання ділової активності припиняється.

РЕЦЕСІЯ (СПАД)

Виробництво та зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження. Вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).

НИЖЧА ТОЧКА СПАДУ (ДНО)

Найнижча точка спаду (депресії): виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня.

ПІДЙОМ

(ПОЖВАВЛЕННЯ)

Виробництво та зайнятість зростають. Рівень цін може підвищуватися, аж поки не буде досягнуто повної зайнятості й виробництво не почне працювати на повну потужність.

 

Значно рідше трапляється перевищення фактичним ВВП свого потенційного рівня (ВВПф>ВВПп). Найчастіше це стає можливим у екстремальних ситуаціях, коли в процес виробництва залучаються додаткові робітники, капітальне обладнання використовується понад нормативних вимог, понаднормова праця та праця за сумісництвом стають звичайними явищами. Проте тривалий час фактичний ВВП перевищувати потенційним не може.

Найбільше впливає на обсяг виробництва і зайнятості зміна фаз економічного циклу в галузях, які виробляють засоби виробництва та споживчі товари тривалого вжитку. В галузях, які випускають споживчі товари короткотермінового використання, коливання зайнятості й випуску значно менші.

Економічний цикл характеризується його тривалістю, а також рушійними силами, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. За цими ознаками всі економічні цикли поділяються наступним чином:

–    цикли Китчина тривалістю 3-5 років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів матеріально-технічних цінностей на підприємствах;

–    цикли Джаглера з періодичністю 7-11 років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;

–    цикли Кузнєца. Їхня тривалість становить двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва;

–    цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, котрі тривалістю 40-60 років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова.

Матеріальною основою економічного циклу та періодичності економічних фаз є відтворення основного капіталу, його масове оновлення у строки, які визначаються часом його обігу.

Табл. 3.2

Найважливіші заходи антикризової політики

У періоди бумів

У періоди депресії

Грошово-кредитна політика

Продаж державних цінних паперів на відкритому ринку

Купівля державних цінних паперів на відкритому ринку

Підвищення норми обов’язкових банківських резервів

Зниження норми обов’язкових банківських резервів

Підвищення облікової ставки

Зниження облікової ставки

Фіскальна політика

Скорочення витрат держбюджету

Додаткові витрати держбюджету

Збільшення податкових ставок

Зменшення податкових ставок

Політика заробітної плати і тарифів

Зниження заробітної плати

Збільшення заробітної плати

Політика державних інвестицій

Скорочення державного будівництва

Прискорення виконання інвестиційних програм

 

У ході економічного циклу досить чітко виявляється така закономірність: що вищі темпи економічного піднесення, то глибшим є наступний спад виробництва. Високі темпи економічного зростання створюють атмосферу надмірного “перегріву“ економіки, що становить об’єктивну загрозу наступного спаду виробництва і кризи.

Тому уряд повинен проводити антикризову політику. Антикризова політика – політика держави, спрямована на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану та запобігання розвитку економічних криз.

2. Безробіття: сутність, види та соціально-економічні наслідки

Важливими проявами макроекономічної нестабільності, найбільшим соціальним лихом сучасної економіки є значний рівень безробіття і високі темпи інфляції. Безробіття – це вимушена незайнятість робочої сили, що виникає внаслідок постійного порушення рівноваги між попитом і пропозицією праці як на інтегрованому ринку праці, так і в його різних секторах.

Ефективне функціонування економіки пов’язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обігу всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів і послуг, включаючи й такий як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється з допомогою потенційного ВВП. З макроекономічної точки зору, повна зайнятість ресурсів, передбачає недовикористання тільки 10-20% виробничих потужностей та безробіття на його природному рівні.

В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва менший від потенційного. За цих умов певна частина працездатного населення залишається без роботи, виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття – головні індикатори макроекономічної нестабільності.

Зайнятість населення – це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, які виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Рівень зайнятості визначається відношенням числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше.

Рівень зайнятості = Рівень зайнятості(3.2).

Все населення країни можна поділити на зайнятих, безробітних та осіб поза робочою силою. Зайняті та безробітні разом становлять робочу силу, або економічно активне населення.

Робоча сила – це здатність до праці; сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона може використати для виробництва товарів та послуг.

РС = зайняті + безробітні (3.3), де:

РС – робоча сила.

До робочої сили включають усіх працездатних, у тому числі й безробітних, які активно шукають роботу (окрім дітей до 16 років, пенсіонерів, студентів, інвалідів, ув’язнених, домогосподарок, недієздатних). А також тих, хто працює неповний робочий день (тиждень, місяць, рік), тобто вони безробітними не рахуються. Це явище називають прихованим безробіттям.

Зайняті – це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і зайняті неповний робочий день.

Безробітні – ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Отже людина вважається безробітною, коли вона: а) без роботи; б) робить активні спроби знайти роботу; в) готова одразу ж стати до роботи.

До осіб поза робочою силою відносять: а) осіб до 16 років і тих, що перебувають у спецустановах (наприклад, психіатричних диспансерах, виправних закладах тощо); б) осіб, які вибули зі складу робочої сили (дорослі, які потенційно мають можливість працювати, але не працюють і не шукають роботу, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботу). Осіб поза робочою силою називають економічно неактивним населенням.

Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили.

 Рівень безробіття(3.4).

Характеризуючи стан безробіття, найчастіше оперують трьома взаємопов’язаними поняттями: фрикційне, структурне та циклічне безробіття.

Фрикційне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок добровільної зміни місця роботи. Воно пов’язане з професіональними, віковими, регіональними міграціями працівників. Особи найманої праці, залишивши попереднє місце роботи, шукають собі інше. Відмінна ознака цього виду безробіття – добровільність і нетривалість. Таке безробіття є неминучим і певною мірою бажаним, адже працівники шукають більш кваліфіковану й оплачувану роботу, що забезпечить їм вищі доходи, а суспільству – більший обсяг сукупного продукту.

Структурне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок невідповідності між попитом і пропозицією на робочу силу за професією, кваліфікацією тощо. Воно є результатом змін у технології, техніці і структурі виробництва, структурі споживчого попиту, що зумовлюють невідповідність структури робочих місць професіональній структурі робочої сили. Цей вид безробіття, як правило, має довготривалий характер, вимагає додаткових затрат від суспільства й окремих осіб на перекваліфікацію, зміну місця проживання. Структурне безробіття також неминуче для суспільства, але від фрикційного відрізняється необхідністю здобути нову професію, перекваліфікуватись, щоб зайняти інше робоче місце.

Безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного та структурного безробіття, називається природним.

ПРБ = ФБ + СБ (3.5), де:

ПРБ – природний рівень безробіття;

ФБ – фрикційне безробіття;

СБ – структурне безробіття.

Рівень природного безробіття нині оцінюється у 5,5–6,5% від числа працездатних. Ще 30-35 років тому він визначався у 3%, що свідчить про зростання мобільності робочої сили (це збільшує добровільне безробіття) та прискорення темпів науково-технічного прогресу (це збільшує структурне безробіття).

Циклічне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок загального спаду виробництва і скорочення попиту на ринку праці. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов’язаним із дефіцитом попиту. В періоди економічного спаду циклічне безробіття доповнює фрикційне і структурне, а в періоди економічного піднесення воно відсутнє.

Циклічне безробіття дорівнює різниці між фактичним безробіттям та природним рівнем безробіття.

ЦБ = ФРБ - ПРБ (3.6), де:

ЦБ – циклічне безробіття;

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття.

Розглянемо соціально-економічні наслідки безробіття.

По-перше, безробіття призводить до недовипуску продукції, втрати частини ВВП.

Зв’язок між рівнем циклічного безробіття та зменшенням фактичного обсягу ВВП, порівняно з потенційним (при повній зайнятості), показує закон Оукена.

Відповідно до закону Оукена, кожний відсоток збільшення безробіття від його природного рівня означає для економіки скорочення ВВП, порівняно з потенційним рівнем, на β%. Це можна виразити наступним чином:

Відповідно до закону Оукена, кожний відсоток збільшення безробіття від його природного рівня означає для економіки скорочення ВВП, порівняно з потенційним рівнем, на β% (3.7), де:

ВВПф – фактичний обсяг ВВП;

ВВПп – потенційний ВВП;

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття;

β – коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття. Він показує, на скільки відсотків відхиляється фактичний ВВП від потенційного, якщо безробіття перевищує природний рівень на 1%. Значення цього коефіцієнту оцінюється в межах 2–2,5.

Для визначення зміни фактичного ВВП у поточному періоді порівняно з ВВП у минулому періоді можна використати закон Оукена в іншому виразі:

 Для визначення зміни фактичного ВВП у поточному періоді порівняно з ВВП у минулому періоді можна використати закон Оукена в іншому виразі(3.8), де:

ВВПфпп – фактичний рівень ВВП у поточному періоді;

ВВПфмп – фактичний рівень ВВП у минулому періоді;

ФРБпп – фактичний рівень безробіття у поточному періоді;

ФРБмп – фактичний рівень безробіття у минулому періоді.

Закон Оукена водночас показує і зворотний ефект: якщо щорічний приріст ВВП буде не меншим 2,7 %, то безробіття перебуватиме на постійному (природному) рівні. Отже, рівень безробіття зростає, якщо не досягається трьохпроцентний приріст макроекономічних параметрів.

Обчислення втрат ВВП за умов циклічного безробіття можна здійснити з допомогою наступних формул.

Втрати = (ФРБ – ПРБ) х 2,5 (3.9), де:

ФРБ – фактичний рівень безробіття;

ПРБ – природний рівень безробіття.

ВВП потенц. = (ВВП факт. х 100)/ (100 – втрати) (3.10).

ВВП втрати = ВВП потенц. – ВВП фактич. (3.11).

По-друге, зменшується надходження податків до державного бюджету, оскільки безробітні не сплачують податків а отримують допомогу по безробіттю.

По-третє, погіршується якість життя безробітних і членів їхніх сімей.

По-четверте, безробітні втрачають кваліфікацію та самоповагу, відбувається моральний занепад, зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечать суспільним нормам і цінностям.

По-п’яте, зростає соціальна та політична напруженість у суспільстві.

3. Інфляція: її причини, види та наслідки

Інфляція – це зростання загального рівня цін (іншими словами, падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється з допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%.

РІ = Ісц - 100% (3.12), де:

РІ – рівень інфляції;

Ісц – індекс споживчих цін.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:  

 Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою(3.13)

Протилежним інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується. Дефляція трапляється рідко.

Дезінфляція – це сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції спостерігалися в 1995–1996 рр. (коли інфляція, вимірювалася чотиризначними числами) як наслідок стабілізаційної політики.

В залежності від середньорічного темпу приросту цін розрізняють: помірну (повзучу) інфляцію, галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція – приріст цін, який становить не більше 10% на рік. Коли ціни відносно стабільні, люди довіряють грошам і охоче накопичують їх, оскільки впевнені, що рівень цін не дуже перевищить існуючий.

Галопуюча інфляція – приріст цін, який вимірюється десятками або сотнями відсотків на рік. Коли помірна інфляція переходить у галопуючу, виникають економічні спотворення. Гроші втрачають свою вартість, фінансові ринки звужуються, населення нагромаджує товари, купує нерухомість і не віддає гроші в позику за низькими номінальними процентними ставками. Люди намагаються вкласти свої гроші за кордоном, що призводить до скорочення внутрішніх інвестицій.

Гіперінфляція – приріст цін, який вимірюється тисячами відсотків на рік. Гіперінфляція, як правило, пов’язана з нерозумною державною політикою, руйнівно впливає на обсяг національного виробництва і зайнятість, може підірвати фінансову систему і прискорити крах.

Інфляція виникає під впливом багатьох факторів. Деякі види інфляції зумовлює попит, інші – пропозиція. Тому розрізняють два типи інфляції: інфляцію попиту й інфляцію пропозиції (витрат).

Інфляцію можуть стимулювати якісь зміни (у споживчих та інвестиційних витратах, урядових витратах, чистому експорті), що впливають на сукупний попит і обсяг виробництва виходить за межі потенційного.

Інфляція попиту – інфляція, що викликана зростанням сукупного попиту. Коли він збільшується швидше за виробничий потенціал економіки, ціни, намагаючись урівноважити пропозицію і попит, зростають (занадто багато грошей полюють за меншою кількістю товарів, бо видатки держави, населення і фірм ростуть швидше, ніж виробництво). Надлишкові сукупні витрати можуть бути обумовлені грошовою емісією для покриття дефіциту державного бюджету, мілітаризацією економіки та іншими причинами.

Сучасну інфляцію від просто інфляції попиту відрізняє те, що ціни починають зростати ще до досягнення повної зайнятості, оскільки витрати на працю, капітал і матеріали мають здатність збільшуватися навіть у недовантаженій економіці. Це явище відоме як інфляція витрат, або інфляція пропозиції.

Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:

–    підвищення номінальної заробітної плати;

–    підвищення цін на сировину та енергоносії;

–    підвищення податків.

Таким чином, інфляція витрат пов’язана зі скороченням сукупної пропозиції внаслідок несприятливих зовнішніх шоків – підвищення цін на сировину, матеріали, номінальної заробітної плати тощо, які спричиняють збільшення витрат виробництва, падіння обсягів випуску й зайнятості, зростання безробіття. Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Інфляція впливає на економіку через:

–    перерозподіл доходу і багатства між різними групами людей;

–    перекручення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів.

У той же час потрібно зазначити, що вплив інфляції на рівень реальних доходів та обсяги виробництва суперечливий і залежить від того, якою є інфляція – неочікуваною чи очікуваною.

Неочікувана інфляція – інфляція, яка є результатом непередбачуваних змін у економіці. Вона перерозподіляє багатство між різними групами людей. Неочікувана інфляція зазвичай сприяє боржникам, певним групам людей і спекулянтам. Водночас вона шкодить кредиторам, групам із фіксованими доходами, власникам заощаджень. Неочікуване зниження темпів інфляції дає протилежний ефект.

Окрім перерозподілу доходів інфляція впливає на загальний обсяг виробництва. Зростання сукупного попиту збільшує ціни та обсяг виробництва. Проте зміни у пропозиції, переміщуючи вгору криву пропозиції, підвищать ціни і зменшать обсяг виробництва. Отже, інфляція може поєднуватися як із вищим, так і з нижчим рівнем обсягу виробництва.

Очікувана інфляція – інфляція, яка є наслідком прогнозованих тенденцій у економіці та заходів, запланованих державою. Припустимо, що всі ціни зростають щороку на 5%, і всі реальні процентні ставки саме такі, якими вони були б, якби ціни залишалися стабільними. Інфляція, яка є збалансованою (такою, що не змінює відносні ціни) та очікуваною, не впливає на загальний обсяг виробництва чи перерозподіл доходів. Проте цей вид інфляції рідкісний.

Набагато частіше спостерігається незбалансована інфляція – така, що впливає на відносні ціни, затрати й податки. Навіть тоді, коли незбалансована інфляція передбачена, ціни не встигають пристосуватися до інфляційних тенденцій. Проте в цьому випадку, враховуючи майбутні зміни в рівні цін, люди мають можливість скоригувати свої номінальні доходи, тим самим зменшуючи негативні наслідки інфляції.

Основними завданнями економічної політики є досягнення низького рівня безробіття та низького рівня інфляції.

У короткотерміновому періоді між рівнями інфляції та рівнями безробіття існує обернена залежність, яка має назву кривої А. Філіпса.

Крива А. Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів: 1) очікуваної інфляції; 2) циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття від його природного рівня; 3) шокових змін пропозиції. Шоки пропозиції – неочікувана різка зміна умов функціонування економіки, яка негативно впливає на середні витрати та, як наслідок, на товарні ціни. Несприятливі шоки пропозиції – різке падіння виробництва і зростання цін. Сприятливі шоки пропозиції – збільшення обсягу виробництва і зменшення цін.

Три зазначених фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:

РІ = ОІ - β (ПРБ-СБ) + ШП (3.14), де:

РІ – рівень інфляції;

ОІ – очікувана інфляція;

β – коефіцієнт, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; він завжди більший нуля;

ПРБ – природний рівень безробіття;

СБ – структурне безробіття; ПРБ – СБ= ЦБ (циклічне безробіття);

ШП – шоки пропозиції.

 

 

Крива А. Філіпса

Рис. 3.2. Крива А. Філіпса

Треба наголосити, що перед показником циклічного безробіття завжди стоїть знак “мінус”: при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до зменшення темпів інфляції. Отже, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Треба вибрати між:

1) політикою, спрямованою на економічне піднесення, з високими темпами приросту ВВП, що швидко знизить безробіття;

2) політикою пожвавлення, з повільним приростом ВВП, що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.

Цей вибір залежатиме від очікуваного рівня інфляції: що більшим буде цей рівень, то вище розміщуватиметься крива А. Філіпса. А це означає, що фактичний рівень інфляції буде вищим для будь-якого рівня безробіття.

Слід зазначити, що у 70-х роках ХХ ст. у країнах Заходу проявилося таке нове явище як стагфляція, яка означає вже не альтернативність (або інфляція, або безробіття), а їх поєднання. Це суперечить кейнсіанським висновкам, кривій А. Філіпса. І хоча стагфляція до кінця 80-х років призупинилася, більшість економістів погодились із тим, що зв’язок між інфляцією і безробіттям не можна трактувати однозначно як взаємозворотний. Характер цього зв’язку визначається багатьма факторами, тому в довготерміновому періоді він може періодично змінюватися.

Розглянемо основні засоби боротьби з інфляцією. У випадку, якщо економіка будь-якої країни перебуває в кризовому стані, її уряд повинен проводити антиінфляційну політику.

Антиінфляційна політика – політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

–    регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

–    операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

–    зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

–    зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

–    пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;

–    державне регулювання цін;

–    державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;

–    державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.

Висновки

1. Після першої світової економічної кризи 1825 року ринкова економіка з певною періодичністю зазнає спадів виробництва. Період від однієї кризи до іншої називають економічним циклом, у якому виділяють наступні фази: пік, рецесія (спад), нижча точка спаду (дно), підйом (пожвавлення).

2. Економічний цикл – об’єктивний механізм встановлення макроекономічної рівноваги, хоча і пов’язаний зі значними втратами економіки.

3. Одним із проявів макроекономічної нестабільності є існування та періодичне зростання в суспільстві безробіття. Основні типи безробіття – фрикційне, структурне та циклічне.

4. Інфляція – це двоєдиний процес загального підвищення цін і знецінення грошей. Існує два типи інфляції: інфляція попиту та інфляція пропозиції (витрат). У залежності від середньорічного темпу приросту цін розрізняють: помірну, галопуючу інфляцію та гіперінфляцію. Антиінфляційна політика включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Навигация по учебному плану

`